Вони залишили слід в історії Одеси
Іван Карпович Карпенко-Карий (сценічний і літературний псевдонім Івана Карповича Тобілевича) − український драматург, письменник, актор, один з корифеїв українського побутового театру.
Старший брат у талановитій плеяді Тобілевичів, які увійшли в історію української культури з почесним званням «Корифеї українського театру». Середній брат − Микола Карпович Тобілевич − виступав під сценічним псевдонімом Садовський, молодший − Афанасій Карпович − відомий під псевдонімом Саксаганський.
Іван Карпенко-Карий народився 29 вересня (17 вересня за старим стилем) 1845 року в слободі Арсенівка, яка нині входить до складу села Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області, у сім’ї керуючого поміщицьким маєтком.
У 1859 році закінчив повітове училище в Бобринецькому. У 1859–1865 роках працював у поліцейській канцелярії, служив у міській ратуші в Бобринецькому. У 1865 році переїжджає до Єлисаветграда (до 2016 року − Кіровоград, нині − Кропивницький), де служить в Єлисаветградському поліцейському управлінні. Разом із Кропивницьким організував у місті аматорський драматичний гурток.
У 1868-1869 роках працював секретарем міського поліцейського управління в Херсоні, згодом знову в Єлисаветградському поліцейському управлінні, де дослужився до чинів колезького секретаря. У 1883 році за відкриті українофільські погляди та їхню активну пропаганду був звільнений з роботи і до кінця життя перебував під поліцейським наглядом.
У 1883 році він вступає до української трупи під керівництвом М.П. Старицького та М.Л. Кропивницького, а в серпні вирушає на перші гастролі до Одеси, де його з захопленням приймають глядачі та рецензенти. Для сцени обирає сценічний псевдонім Карпенко-Карий.
У 1884 році сценічну кар'єру Карпенка-Карого було перервано: його на три роки заслали до Новочеркаська під гласний нагляд поліції. Можливість повернутися на сцену він отримав у 1888 році. Одесити знову побачили свого улюбленого актора на гастролях.
Літературну діяльність Карпенко-Карий розпочав у середині 1870-х років як критик, фейлетоніст і публіцист. Його перше оповідання – «Новобранець» − було надруковане у 1883 році в українському альманасі «Рада», виданому в Києві М.П. Старицьким. З прози відомий ще фейлетон «Казка» російською мовою, опублікований у 1884 році в газеті «Одеський вісник».
У драматургічній спадщині Івана Карповича Карпенка-Карого − 18 оригінальних п’єс.
Драма «Бондарівна» (1884, опубл. 1886) та сатирична п’єса «Розумний і дурень» (1885, опубл. 1886) вперше були поставлені в Одесі у 1885 році й мали величезний успіх. Софія Тобілевич згадувала: «Коли трупа почала представляти обидві п’єси в Одесі, якась добра душа здогадалася регулярно надсилати нам усі газети з рецензіями на вистави й гру акторів. І ось узимку 1886 року ми аж до самого посту отримували «Одеський вісник» і «Одеський листок», які дуже схвально писали і про п’єси Тобілевича, і про гру акторів».
Найвідоміші п’єси Карпенка-Карого, які й досі не сходять зі сцени, − це «Мартин Боруля» (1886, опубл. 1891), «Сто тисяч» (1890, опубл. 1891) та «Хазяїн» (1900, опубл. 1902). Вершиною української драматургії класичного періоду вважається трагедія «Сава Чалий» (1899, опубл. 1900). Наприкінці життя Карпенко-Карий повернувся до жанру комедії, задумавши трилогію на тему «батьків і дітей», проте встиг написати тільки дві п'єси – «Суєта» (1903, пост. 1904, опубл. 1905) і «Житейське море» (1904, пост. і опубл. 1905).
В Одесі вийшло перше повне видання драм і комедій І.К. Карпенка-Карого (1897-1905, останній, п'ятий том, був зібраний в Одесі, але виданий у Полтаві).
І.Я. Франко писав: «Він був одним із батьків українського театру нового часу, видатним артистом і при тому великим драматургом, якому рівного не має наша література».
Помер Іван Карпович 15 (2 за ст. ст.) вересня 1907 року в Берліні. Похований неподалік хутора Надія на Карлюжинському кладовищі. «Хутір Надія» − державний заповідник-музей І.К. Карпенка-Карого. Як і музейно-природний заповідник «Тобілевичі» є філією Кропивницького обласного краєзнавчого музею.
Галина Закіпна, науковий співробітник Одеського літературного музею.
Переклад: Марія Івасенко, філолог.
Детальніше читайте на нашому сайті «Вони залишили слід в історії Одеси»: https://odessa-memory.info/ua/index.php?id=151